Їй довелося змінити підбори й класичний костюм на бронежилет і каску. Замість офісних паперів вона взяла до рук металодетектор, а замість звичних бухгалтерських звітів — обрала мінні поля.
Як жінки опановують професію сапера і з чим стикаються у навчанні й роботі? #ШОТАМ розповідає історію саперки Тетяни Шухнаренко.
Тетяна Шухнаренко
Інженер з контролю якості робіт з гуманітарного розмінування ГО «Асоціація саперів України»
Мою професію змінила АТО
Я закінчила Харківський національний економічний університет за спеціальністю «банківська справа». Понад п’ять років пропрацювала в банку: починала менеджером зі споживчого кредитування, згодом склала понад десять іспитів і стала бухгалтером-контролером банку. Паралельно допомагала вести власну справу батька — він був ковалем.
Я не мріяла побудувати банківську кар’єру, але ця робота давала мені стабільність, яка почала руйнуватися з приходом війни у мій дім.
Ми жили у прифронтовому місті Бахмут. Якось був сильний обстріл, і російська ракета з РСЗВ «Град» прилетіла майже на поріг дому моєї свекрухи. У той момент там була моя півторарічна донька. Вибуховою хвилею їх відкинуло на півтора метра — свекруха буквально своїм тілом врятувала дитину від уламків.
Коли я примчала і побачила доньку живою, зрозуміла, що після такого вже не можу жити, як раніше. Тоді вперше зʼявилася думка, що я маю захистити свій рідний дім і зробити все, щоб Україна перемогла.
Одночасно в нашу родину прийшла ще одна біда. Мій батько тяжко захворів на рак. Усі гроші йшли на лікування, продавали все, що можна було продати. Мені дуже хотілося, щоб у батька був шанс вилікуватися, тож я почала шукати роботу, де могла б більше заробляти.
Випадково потрапила на презентацію з розмінування — і пішла на навчання
Якось в наше місто приїхала британська організація з гуманітарного розмінування HALO Trust. Я випадково потрапила на їхню презентацію, де вони шукали собі в команду демінерів. Не було гендерних обмежень — виявляється жінки також можуть розміновувати землю. Я вирішила, що розмінування — це найкраще, що я могла зробити в тих обставинах, у яких тоді жила.
Базове навчання з курсу сапер-демінер тривало півтора місяця. Воно складалося з теорії та практичних завдань у полі. За кілька місяців після нього я також пройшла курси сапера-парамедика.
Дівчат серед нас майже не було — лише дві на приблизно 60 чоловіків. Коли доходило до іспитів, то й половина чоловіків покидала навчання. Хто склав — той одразу виїжджав працювати в Донецькій та Луганській областях.
На цих курсах я познайомилася зі своїм чоловіком. Він був оператором машини. Спочатку ми навіть не перетиналися, але згодом опинилися в одній групі з механізованого розмінування. Так війна раптом звела нас разом, а згодом і забрала. Рік тому Макс загинув.
Ще вчора — робота за комп’ютером, а сьогодні — полігони
Я пам’ятаю часи, коли ми працювали в буферній зоні: важкі фартухи, бронежилети зверху і жодної жінки поруч. Потім почали з’являтися перші. Пам’ятаю одну дівчину, яка сиділа зі сльозами й питала: «Боже, де я щось зробила не так, що ти мене так караєш?»
Спершу й мені було складно: полігони, мінні поля, райони бойових дій. Бувало стоїш навколішки, перевіряючи кожен сантиметр, або годинами йдеш із широкоформатним рамковим детектором, або шукаєш розтяжки на два поверхи в лісосмузі. Але зараз мені нормально, може, я просто звикла.
Найнебезпечніші для мене — мінні поля і посадки. Там завжди є загроза розтяжок. Це робота буквально в сантиметрах. Дуже повільно, дуже обережно, з перевіркою на кількох рівнях. Бо міна може спрацювати не біля тебе, а біля твого колеги, і ти маєш пам’ятати про це щосекунди.
Перед виходом в зону небезпеки починаємо обстеження ділянки. Збираємо дані серед місцевих жителів та пишемо звіт. За його результатами територія отримує статус — або імовірно забрудненої, або підтверджено забрудненої.
Далі цей звіт проходить аналіз і подається до Центру протимінної діяльності. Саме там ухвалюють рішення і затверджують план розмінування конкретної ділянки. Лише після цього ми отримуємо офіційне розпорядження і можемо приступати до очищення.
Поставила за мету стати керівницею групи з розмінування
У 2018 році в організації з розмінування моя зарплата стала удвічі більшою, ніж в банку, — близько 12 тисяч гривень. Окрім фінансових привілеїв, у мене зʼявилися амбіції стати керівником групи з розмінування. Вже за пів року завдяки гарним рекомендаціям від моїх польових командирів та хорошому показнику з очищення моя мрія здійснилася.
Якщо HALO Trust дала мені основу, то Асоціація саперів України — крила. На початку повномасштабного вторгнення, у 2022 році, ми родиною виїхали з Бахмута до Києва. Тоді мене запросили до асоціації, і я стала начальником відділу нетехнічного обстеження та інформування населення.
У 2024 році я отримала сертифікат державного зразка про повне присвоєння професійної кваліфікації сапера. А торік я стала інженером з контролю якості.
На полі ми — як родина
Нині я більше працюю з документами, але якщо є нагода, завжди обираю працювати в полях. Мені комфортніше там, де я відчуваю землю під ногами. За майже вісім років у цій сфері я звикла до таких умов.
На полі ми — як родина. Коли ти 25 днів на місяць поруч з одними й тими самими людьми, то починаєш розуміти їх без слів: по погляду, по рухах, по тиші. Ти знаєш, кому зараз важко, а хто може підтримати тебе.
Я виїжджаю з командами для контролю виконання процесів з розмінування відповідно до стандартних операційних процедур та ДСТУ. Мої саперські девайси — це детектор, дрон, GPS, карти з планами розмінування. Усі процеси фіксую: від перших етапів обстеження — до фінального completion report.
Не потрібно мене поважати як жінку — поважайте як саперку
У нашій роботі не має значення, хто ти — чоловік чи жінка, яку маєш посаду або скільки тобі років. Тут важить лише одне — досвід.
Я точно знаю: повагу не просять — її заробляють. І мені не потрібно, щоб мене поважали як жінку — поважайте мене як саперку. При цьому я можу бути і саперкою, і жінкою, яка ходить до перукаря й хоче бути гарною. Це не суперечить одне одному.
Я вважаю себе достатньо досвідченою людиною, хоча в цій сфері немає межі досконалості, завжди є куди рости. Я завжди хочу найкращий результат: можу сидіти вечорами, вчити, готуватися. Не для того, щоб бути кращою за когось — а тому що мені це до душі.
Нині ми готуємося до сертифікації з механізованого розмінування. Це можливість зробити роботу безпечнішою і водночас ефективнішою. Я маю досвід у цьому напрямку й хочу відновити його вже на новому рівні — працювати з машинами.
Мрію розмінувати свій рідний Бахмут
Так, Бахмута більше немає, але він мені сниться. Я мрію розмінувати своє рідне місто. Мені дуже хочеться, щоб колись додому повернулися і мої діти. Бо наймолодша вже каже: «Мамо, я не пам’ятаю, який вигляд має моя кімната».
І це, напевно, найстрашніше для мене. Те, що пам’ять стирається. Те, що я не взяла з дому жодних фотографій. Ні своїх, ні старшої доньки, ні дитячих. Усе, що в мене є, — це кілька цифрових файлів, які випадково збереглися. Ми виїжджали з дому, думаючи, що це на місяць, просто перечекати.
Я вважаю, що зараз гуманітарне розмінування — одна з важливих сфер, у яких жінка може бути корисною країні, якщо не може чи не готова йти до Збройних сил. Це робота, яка буде потрібна ще багато років.